Уже 35 років тернополянка Ганна Гикава працює водієм тролейбуса.

Рожева кофтинка, помада у тон, у вухах – сережки. Ця блондинка з чарівною посмішкою – водій тролейбуса №11 Ганна Гикава. За кермо «рогатого» вона сіла ще 35 років тому і жодного разу не пожалкувала, що обрала таку професію. Адже стати водієм було її дитячою мрією.

– Коли у школі вчителька задала нам написати твір на тему: «Ким я хочу стати у майбутньому», я написала, що хочу стати таксистом, – розповідає жінка. – А потім, коли вже побачила тролейбус, зрозуміла, що хочу керувати саме ним.

Водієм тролейбуса у Тернополі Ганна Гикава працює з 18 років. Після закінчення школи рік попрацювала секретаркою-машиністкою. Але зрозуміла, що ця робота – не для неї, бо з дитинства мріяла керувати машиною.

– У мене було шестеро старших братів. Зрозуміло, що хлопці цікавилися технікою. Мали мотоцикли, керували тракторами. Тому в дитинстві мене не цікавили ляльки, а різні інструменти та машини, – розповідає пані Ганна. – Я не раз могла вкрасти у брата мотоцикл чи трактор. Керувати не вміла, але дивилася, що роблять хлопці і собі пробувала. Тільки брати відвернулися, я до гаража. Мотоцикли тоді були великі – «Юпітер», «Планета». Ось одного разу я тихенько взяла мотоцикл, виїхала з подвір’я, далі – у садок і по кротовинню. Брат біжить за мною і кричить: “Скинь газ!», а я з переляку газую. Ганяла, ганяла, поки на купу гною не виїхала. Одного разу до мене хлопець приїхав трактором. Коли він не бачив, я тихо підійшла до трактора, почала пробувати всі важелі, взялася за кермо і скотила техніку вниз. Хлопець виходить, а трактора нема. Мій тато каже: «Та то її робота». Любила техніку,  і досі її люблю. І роботу свою люблю! Хоча буває важко, адже це велика відповідальність, бо за спиною – багато людей.

Ганна Гикава пригадує своє перше знайомство з тролейбусом.

– Моя старша сестра жила в Тернополі і на канікули забирала мене з села до міста, – каже жінка. – І коли я побачила тролейбуси, зрозуміла – це для мене все. Я почала мріяти керувати цим транспортом. Зараз я дивуюся з цього, але так було. Коли мені виповнилося 18 років, я прийшла в тролейбусне депо, пройшла шестимісячні курси. Мене взяли на роботу, і в 1981 році ми самостійно вийшли на лінію. Зі мною було ще п’ятеро дівчат. Одна з них працює зі мною досі. А моїм напарником у тролейбусі є мій чоловік.

Робота водія тролейбуса дуже важка, продовжує пані Ганна. За день доводиться намотати вісім кіл за маршрутом. А це і погані дороги, і недобросовісні водії, і сварливі пасажири.

– Ми працюємо за графіком: два дні робочі, два вихідні, – каже вона.– Довга зміна з двома перервами. Приміром, сьогодні я працюю з 6.00 до 20.29. На дорозі буває непросто – затори, нема поваги від інших водіїв, часто підрізають, не пропускають. Хоча це не про всіх. Іноді стою на зупинці, чекаю, ніхто не пропускає… Та все ж знаходяться совісні люди, які дають дорогу і проводжають із посмішкою. Є люди вдячні, які ставляться з повагою. Те саме з пасажирами – всіляке буває. Всім людям догодити неможливо. Деякі пасажири чомусь не хочуть зрозуміти, що у нас важка праця, що ми від ранку до ночі стараємося для них.

Найважче за кермом буває взимку, коли на дорозі слизько, розповідає Ганна Гикава.

– У 80-х роках зими були дуже люті, зі снігами, – пригадує вона. – Одного разу на тролейбусі злетіли струмоприймачі («роги» – прим. авт.). Тоді спрацьовують не електрогальма, а тільки пневмогальма. І коли я загальмувала, мене з тролейбусом занесло. Я їхала від другої лікарні проспектом Злуки на спуску біля «Ювілейного». Тролейбус тоді занесло на узбіччя, просто у сніг, а в салоні – купа людей. Це було дуже страшно. На щастя, все обійшлося і ніхто не постраждав. Але за кілька днів після цього я посивіла. До речі, чим більший досвід, тим страшніше. Бо водій краще усвідомлює, які можуть бути наслідки.

Ганна Гикава пригадує, що не раз їй доводилося працювати і в новорічну ніч. Та спогади приємні.

– Пасажири і шампанське дарували, і цукерки, і вітали, – каже жінка. – Іноді і на 8 Березня вітають. Одного разу підійшов пасажир та подарував коробку цукерок. Я була дуже здивована, не знаю, хто це. Він сказав, що це – з нагоди свята. А якось нам із кондукторкою пасажир вручив дві коробки цукерок із нагоди свята. Звісно, що нам було приємно. Загалом у нас не одна жінка керує тролейбусом, але різниці між чоловіками та жінками тут нема. Ми всі маємо однакові обов’язки.

Незважаючи на те, що професія у неї не зовсім жіноча, Ганна Гикава поза роботою – господиня, вишивальниця, мама, бабуся. У жінки є три доньки, четверо внуків. А її захоплення – вишивання картин.

– У вільний час я люблю вишивати картини дітям, онукам. Усім стараюся зробити подарунок, – каже жінка. – Вишиваю хрестиком – це мене заспокоює краще, ніж будь-які ліки. Картин у мене багато – великий образ Ісуса Христа, соняхи, хліб на рушнику, старовинне крісло, дівчина з хлопцем на природі…

А ще Ганна Гикава мріє про власний автомобіль. І вже навіть зробила перші кроки для цього – закінчує автошколу.

– Для мене їхати машиною не проблема, – каже жінка. – Проблема хіба в коробці передач. У тролейбусі її немає, я тут звикла роками – натискаєш на педальку і їдеш. А в машині так не вийде. Хоча зараз є автомобілі з автоматичною коробкою, то я дуже таку хотіла б. Дуже хочу мати своє авто, але на мою зарплату важко зробити таку покупку. Та мріяти треба.

Пані Ганна розповідає історію, яка надихає її мріяти і не здаватися.

– Коли два роки тому перейшли на довгі тролейбуси, я дуже переживала, чи впораюся, – каже вона. – Одного разу зайшла у «Тролейбус щастя» і зізналася водієві, що переживаю, як усе буде. А в цьому тролейбусі студенти розвішали торбинки з побажаннями. І водій мені пропонує витягнути побажання для себе. Я засовую руку в торбинку, витягаю папірець, а там написано: «Ти зможеш!». Я була шокована, стрибала, як мала дитина. Ношу цей папірчик у гаманці досі. А тоді я сказала собі: «Я зможу!». І впоралася зі своїм тролейбусом. Тепер, можливо, я ще буду мати автомобіль. Головне, щоби було бажання!

Євгенія Цебрій, «20 хвилин»