У дитинстві Надія Мадрі завжди мріяла їздити – разом із братом вона навіть купила мотоцикл і часто каталася містом. Але ніколи не думала, що стане водієм тролейбуса.

Водій – професія суто чоловіча, але її жінки опанували вже досить давно. Жінка за кермом легкового автомобіля у наш час – це вже не дивина. Проте за кермом громадського транспорту представниці слабкої статі трапляються не так часто. У Тернополі є з десяток жінок, які працюють водіями таксі, і приблизно стільки ж – водіями тролейбусів.

Тернополянка Надія Мадрі за кермом тролейбуса ось уже 22 роки.

– Працювати водієм електротранспорту важко, – розповідає пані Надія. – Насамперед складно морально. Але якби ця робота мені не подобалася, то я не працювала б у депо стільки років.

У тролейбусне депо Надія Мадрі прийшла у 1993 році.

– Дуже важкі були часи на початку 90-х, – пригадує співрозмовниця. – На великих підприємствах проводили масові скорочення, роботу знайти було важко. От я і вирішила спробувати працювати у тролейбусному депо. Моя рідна тітка працювала водієм тролейбуса, вона й мені порадила піти її стопами. У депо я закінчила курси водіїв. З тих пір тут працюю.

Пані Надія прокидається о четвертій ранку. О п’ятій до будинку під’їжджає машина від тролейбусного депо, яка забирає працівників. За 45 хвилин вони добираються в депо. Далі розпочинається робочий день, який триває до 20.00, а то й довше, але за умови, що вранці на маршрут вийшли пізніше.

Режим напружений, тож через день – вихідний. Жінка каже, що робота – складна, але їй подобається.

– Зараз працювати за кермом тролейбуса набагато складніше, ніж колись, – додає вона. – На дорогах є більше транспорту, а взаємоповаги у водіїв немає. Постійно треба бути уважною, бо на дорозі у будь-який момент тебе може хтось підрізати. Водії тепер не шанують свої автомобілі.

На роботі часто трапляються різні ситуації, пов’язані з пасажирами. Є приємні випадки, а є не дуже. Однак жінка-водій старається не брати близько до серця неприємні моменти.

– Буває, що пішохід раптово виходить на дорогу, – каже пані Надія. – Доводиться миттєво гальмувати, щоб уникнути аварії. А у салоні підходить пасажир і починає повчати. Мовляв, ти так їздиш, наче дрова возиш. Звісно ж, такі моменти неприємні. Але я намагаюся не звертати на це уваги і в дискусії не встрягаю.

Тернополянка більш ніж за двадцять років роботи жодного разу не потрапила в аварію, а працівники ДАІ зупиняли її лише раз.

– Працівник ДАІ тоді перевищив свої повноваження, – пригадує Надія Мадрі, – Я не порушувала правил дорожнього руху, підстав для зупинки не було. Не знаю, чи він хотів познайомитися, чи якісь інші причини, але зупинив і попросив документи. Потім повернув їх і побажав щасливої дороги. За кермом я завжди обережна й уважна. Дякувати Богові, жодної аварії у мене не трапилося.

У дитинстві Надія завжди мріяла їздити за кермом, та ніколи не думала, що стане водієм тролейбуса.

– Ми з братом мали мотоцикл, їздили «Явою», – пригадує жінка-водій. – Самі збирали гроші на мотоцикл, самі ремонтували. Нам було цікаво шукати запчастини, складати їх докупи, їздити містом. Можливо, ця любов до техніки і допомогла мені обрати професію. А привела мене в депо моя рідна тітка, яка теж працювала водієм.

У тролейбусному депо Надія Мадрі не тільки знайшла собі роботу до душі, а й своє кохання. Так, після навчальних курсів дівчину направили на стажування. Так познайомилася зі своїм наставником Віктором, за якого згодом і вийшла заміж.

Разом із чоловіком вони працюють пліч-о-пліч упродовж усього трудового життя. Віктор – напарник Надії на роботі. Тепер вона разом із чоловіком працює на десятому маршруті. Одного дня на роботу виходить Надія, іншого – чоловік.

– Разом працювати дуже зручно, бо завжди можна підстрахувати одне одного, – каже пані Надія. – Тролейбуси у нас доглянуті, ми їх бережемо. Два роки тому отримали тролейбус, який купили у Чехії. Цій машині на той час уже було 20 років, однак вона в дуже хорошому стані. Їздимо без простоїв. За цих два роки у нас не траплялося жодної суттєвої поломки. Тролейбус довгий, ним складніше керувати, але зручний. Це відразу помітили наші пасажири. Вони кажуть, що взимку в салоні тролейбуса завжди тепло.

Разом із коханим чоловіком Надія виховує двох доньок. Старша – студентка третього курсу, молодша у цьому році закінчує школу. Дівчата займаються спортом, старша виступає у вищій гандбольній лізі за команду Тернопільського національного економічного університету. Надія каже, що доньки не планують продовжувати справу життя батьків.

– Вони не розуміють моїх інтересів, – розповідає пані Надія. – Моя робота їх не приваблює, але я й не дивуюся. Так складається, що одне покоління не розуміє інше. Я, наприклад, не розумію інтересів своєї тітки чи бабусі. Тому даю дітям можливість зробити свій вибір.

Особливість роботи водія тролейбуса у тому, що дуже часто доводиться працювати і у святкові дні – на Новий рік чи інші свята.

– Цього року за графіком виходить, що 8 Березня буду працювати я, – посміхається пані Надія. – Набагато важче виходити на роботу у передсвяткові дні, бо тоді на вулицях дуже багато транспорту, усі їдуть на базар за покупками. Затори страшенні. Тому 8 Березня чи Новий рік не є найважчими для моєї роботи. Тим паче, що для мене це не вперше, адже нам часто випадає працювати у святкові дні.

Василь Солтис, “20 хвилин”