28 липня Україна відзначає День флоту. Тернопільщина, звичайно, має мінімальне відношення до цього свята, але завдяки Тарасу Григоровичу Парію нам теж є чим пишатися. Його називають не інакше, як людина-капітан. 50 років він віддав цивільному флоту. Пан Тарас перевіз не одне покоління тернополян Тернопільським ставом та не одну тонну вантажів по швидкоплинному Дністру.

Незважаючи на поважний вік, Тарас Парій і далі працює, під його професійним керівництвом ходять по тернопільському ставу теплоходи «Герой Танцоров» та названий на його честь «Капітан Парій». Тарас Григорович ексклюзивно для читачів «Номер один» розповів про захоплення, відомі й невідомі сторінки свого життя.

– Народився я на Збаражчині в селі Розношинці в 1936 році, – почав розповідь Тарас Парій. – Дитинство було пов’язане з війною. Добре пам’ятаю вересень 1939-го. У рідному селі горіла молотарка пана Малецького, біля якої було 6 скирт соломи. Очевидно, він відчував, що наближаються радянські війська, тож так чи інакше у нього все заберуть, тому й не переймався пожежею. Можете собі уявити, яке то було велике полум’я. Мені тоді було 3 роки. На вулицю вибігло все село, люди налякалися, думали, що треба рятувати свої, накриті соломою будинки. На щастя, вітер дув у протилежний бік… Згодом у маєтку пана Малецького був організований дитячий садок, в який ходив і я. Що ж до самих німців, то я б не сказав, що вони жорстоко ставилися до моїх земляків-селян. Нам же, дітям, вони кидали цукерки, помаранчі та дуже сміялися, як ми за них билися. Тоді селянські діти зрідка бачили цукерки чи цитрусові, відповідно влаштовували за них бійки.

– А були випадки, коли доводилось голодувати?  

– Зазвичай у ті роки постійно був чорний хліб, натомість на Пасху і Різдво мати пекла білий хліб, пампушки та перекладанці. Що таке справжній голод, довелося відчути в 1947 році. Був такий період, коли не було хліба, його заміняли картоплею та молоком. На щастя, наша сім’я постійно тримала корову, тому молокопродукти були завжди. А ще пригадую, як у тому році в наше село приїхали білоруси. У нас, на відміну від них, ще не було такого голоду. Вони ходили по полях та визбирували гнилу картоплю. Українці допомагали їм, чим могли, але тоді був складний час і кожен намагався сам рятуватися від голоду.

– Чим запам’яталися шкільні роки?

– У сільській школі більшість учителів були зі Східної України. Як мені розповідали батьки, була винищена сільська інтелігенція, відповідно освітяни були приїжджими. Полюбляв фізику, дружив з математикою, а от не любив тих предметів, де вчителі відверто брехали, наприклад, історії КПРС і т.п.

– А загалом як ставилися до комуністичної пропаганди?

– Вже зі шкільної лавки дітям намагалися прищеплювати комуністичну ідеологію.

Школярів приймали в піонери, потім – у комсомол. Я ж був противником цього. Пригадую, спершу класній керівничці сказав, що не буду писати заяви в піонери. Категорично відмовився це робити, коли мене викликав директор школи. Пригадую, він узяв мою руку, щоб я написав заяву, а я його вкусив. Через таке моє ставлення до піонерії не лише я мав великі проблеми у школі, а й батьки на роботі. Та все ж таки мене прийняли в піонери, хоча власноручно так і не написав заяви на вступ. Уже згодом усвідомив, що і директору були доведені певні плани, тому він саме так учинив по відношенні до мене. Щодо комсомолу, то тут ситуація була трішки інша. Тоді набирали молодих людей на цілину, і я теж дуже хотів туди потрапити. Легше було це зробити, коли ти був комсомольцем. Натомість у комуністичній партії ніколи не був, хоча керівництво судноплавства самовільно робило відповідні записи, як-от: «Комуніст Тарас Парій – ударник комуністичної праці по річфлоту тощо», адже за таких умов легше затверджувалися відповідні посади.

– Куди подалися після школи?

– У ті роки на землі треба було важко працювати і за свою роботу майже нічого не отримував. На початку 50-х років почав трудову діяльність у колгоспі. Тоді грошей не платили, а записували трудодні. Натомість вкінці року могли дати щось із сільськогосподарських культур. У той час набирали в школу фабрично-заводського навчання (ФЗН). Приїздили до нашого села так звані «покупці». Будучи молодим парубком, бажав кудись поїхати, побачити інші міста. Тому прийняв їх запрошення. Так у 1952 році я опинився в Дніпропетровську. Це був період, коли керував країною ще Й. Сталін, відповідно дисципліна у школі ФЗН була «залізна», немов в армії. Режим дня був наступним: о 6.00 год. – підйом, потім – зарядка, сніданок, на який ішли строєм. Далі зрідка відбувалися теоретичні заняття, зазвичай же одразу йшли на будову. Доводилось відбудовувати від воєнних лихоліть Дніпропетровськ.

– А далі була армія…

– Так. Призвали мене до Севастополя. Довелося нести службу на підводних човнах середнього класу (на електроакумуляторах човни могли ходити під водою до 8 діб). Уздовж і впоперек об’їздив Чорне море. Охороняли морські кордони СРСР. На підводному човні я був рульовим сигнальником. У мої обов’язки входило тримати заданий капітаном судна курс. Коли доводилося стріляти торпедами, то потрібно було втримати підводний човен на перископній глибині, щоб його не засікли радари опонентів.

– Чи були під час несення служби надзвичайні випадки?

– Через кожні 2-3 місяці підводний човен, на якому я служив, виходив на бойове чергування (заходив у відповідний квадрат, курсував у ньому, потім направлявся у нейтральні води). Одного разу наш командир хотів похизуватися. Радянський човен зайшов у територіальні води Туреччини, де стояв 6-й американський флот, щоб… зробити фотосесію. Його засікли, відповідно були запущені глибоководні бомби на знешкодження. Нас кілька разів серйозно потрусило, але, на щастя, човен швидко погрузився у морські глибини, залишив даний район, повернувшись у нейтральні води.

– З тих під вода і мотори постійно супроводжували Вас по життю?

– Закінчив службу в званні старшини першої статі. З флоту військового пішов на флот цивільний. Закінчив Київське річкове училище і в 1963 році став працювати у Дністровському районному управлінні Головрічфлоту України. Працював як на пасажирських (теплоходах), так і на вантажних (буксирах) суднах. На буксирах возив зазвичай гравій. На сьогоднішній час Дністровські перевезення наказали довго жити, залишилися лише розвалені споруди.

– Яким чином потрапили в Тернопіль?

– Так сталося, що мене перекинули з Дністра на Серет. З собою привіз два теплоходи. Починаючи з далекого 1968 року, я незмінний капітан відомого більшості тернополянам теплохода «Герой Танцоров».

– Чим приваблює Вас робота капітана теплохода?

– Я прив’язався до теплохода «Герой Танцоров», мені подобається робота двигуна, шум води. Водночас добре усвідомлюю, що відповідаю за життя і здоров’я пасажирів, тому як тільки почую, що щось не так, одразу шукаю причини неполадки.  За ці роки до гвинтика перебрав теплохід, знаю, немов лікар, усі його слабкі і сильні сторони. Більше того, разом з колегами підняв фактично з небуття і малий теплохід ПТ-50. Свого часу одна людина взяла його в оренду і довела, як кажуть у народі, «до ручки». Не було людей, які б за ним дивилися, отож днище поржавіло, та й сам він став непридатним для перевезення пасажирів, відповідно його списали…

– Малий теплохід отримав назву «Капітан Парій». Очевидно, не просто так?

– Завдяки небайдужим людям ПТ-50 вдалося реанімувати. Коли справа дійшла до назви, то всі, хто долучався до його відновлення, вирішили, що він має носити моє ім’я. Я був проти, адже вважав, що не дуже правильно називати теплохід ім’ям людини, яка ще жива. Разом з тим, відчуваю на собі велику відповідальність за долю цього теплохода, адже не хочеться, щоб вказували пальцем на капітана Тараса Парія, коли якась деталь у теплоході «Капітан Парій» вийде з ладу. Тому намагаюся за цим судном дивитися по-особливому.

– За час Вашої роботи у цивільному флоті були непередбачувані ситуації?

– На Дністрі було важче працювати, оскільки мала місце сильна течія. Якщо неправильно вибрав напрямок руху – судно одразу зносило. Одного разу переганяв буксир з Могилева-Подільського. Неправильно вибрав напрямок, і мене знесло на перекат. На щастя, незадовго прийшов інший буксир і мене відтягнули. У Тернополі ж за ці роки були різні ситуації. Найбільше дошкуляють штормові вітри. Навіть цьогоріч були випадки, що через шквальні вітри не вдавалося причалити біля Старого замку, тому довелося заходити на базу чалення. А були випадки, коли люди падали за борт і навіть топилися. Була схожа пригода цього року, на щастя, завершилася благополучно. Три молодики їхали на теплоході. Несподівано один з них в одязі вистрибнув за борт. Дивимось, він не може доплисти. Кинули круг, але й він не допомагає. Його знайомі скочили у воду і спільними зусиллями підняли на борт теплохода свого товариша.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Любов до води і техніки прищепили своєму внукові?

– У мене є дві доньки – Світлана і Ліля, а оскільки флот – це не жіноча справа, то намагався прищепити любов до пароплавства внукові Віталію. Він працював у мене матросом з 15 років. Згодом я йому сказав: якщо ти так цю справу любиш, іди навчатися в Академію водного транспорту, бери кермо в руки і продовжуй справу мого життя.

– Як ставиться до захоплення всього Вашого життя дружина?

– Дружина Марія інколи бідкається, адже, скажімо, я все літо на теплоході, відповідно  нікуди зі мною не може піти чи поїхати. Відпустку ж маю лише пізньою осінню або зимою, коли не дуже кудись поїдеш.

– Чи можна заробити великі гроші, працюючи капітаном теплохода?

– Ні, не заробиш. На теплоході заробиш хіба що цілий букет болячок – радикуліт, ревматизм.

– Скільки ще плануєте ходити на теплоході?

– Скільки дозволить здоров’я. Намагаюся все по максимуму підтягнути, щоб передати теплоходи своєму наступникові справними. Дуже кульгає наша база чалення. Робимо там косметичний ремонт, разом з тим хотілося б збудувати майстерню та приміщення для відпочинку обслуговуючого персоналу.

– Чи маєте хобі?

– Часу для полювання чи риболовлі не маю. Моє хобі – гра на музичних інструментах. Ще в ранньому дитинстві мріяв стати музикантом. Через наше село на Тернопіль проходив оркестр, складений з червоноармійців. І один із музикантів чомусь підбіг до мене і подарував балалайку, інший – гітару. Тоді навчився на них добре грати, але далі справа не пішла. Не ті були роки, щоб вчитися на музиканта. Натомість останніх три роки, коли випадає вільний час, вчуся грі на акордеоні. Зокрема, непогано виконую твір Михайла Огінського «Полонез». Граю, щоправда, для душі, інколи – для родини та друзів…

Віталій Попович, «Номер один»