Часто кажуть, що за кордоном українців видає їхній вираз обличчя: завжди похмурий та стривожений. Здавалося б, нічого дивного. Живуть у країні, де постійно треба боротися за виживання. Щоденні стреси, погані новини, відчуття власної неспроможності та несправедливості справді розучили нас радіти життю. Але є серед нас і незламні оптимісти, які, наче кити з легенди про пласку Землю, тримають нашу країну.

Якось під кінець робочого дня я поспішала на чергову зустріч. На вулиці вже стемніло ще й падав дощ. Часу залишалося обмаль, тому, побачивши на зупинці тролейбус, який ось-ось збирався зрушити з місця, забігла у передні двері. У той момент мені чомусь навіть на думку не спало, що це може бути не мій маршрут. День видався важкий, а роботи попереду ще багато. Десь думками я планувала свій графік, тому тільки коли «рогатий» прокотився кілька метрів, я зрозуміла, що не завадило б запитати номер тролейбуса.

Кондуктор далеко, тому підійшла до водія. «А який це номер?» – запитую. Поки він завершив крутий маневр, я прокрутила в голові кілька варіантів того, що водій міг про мене подумати. Але оскільки логічного пояснення моїй неуважності в мене не було, я налаштувалася почути від нього щонайменше докори. Та, на мій подив, чоловік посміхнувся і відповів: «Дев’ятий».

Ага, думаю я. Дев’ятий, звичайно, – це не погано, але я як не знала куди їду, так і не знаю.

– А Ви на Київську їдете? – обережно запитую.

– І на Київську. І навіть у Байківці можу, якщо треба, – сміється чоловік.

– Та ні, кажу, в Байківці – то далеко, мені б непогано було на БАМ.

– Ну раз так просите, тоді їдемо на БАМ, – весело відказав водій.

Його жарт розвеселив мене і я сіла неподалік кабіни. На наступній зупинці водій знову зупинив «рогатого». Поки пасажири штурмували середні двері тролейбуса, до передніх підійшла жіночка і гукає до водія: « А Ви на «Східний» їдете?» Думаю, видно, я не одна така. Тут, виявляється, на кожній зупинці свої незнайки. Але водій у своїй манері жартівливо відповів: «Сьогодні – ні, але я там завтра буду, можете приходити».

Жінка засміялася і запитала, як їй туди дістатися. Водій назвав  кілька маршрутів і знову вчепився за свою «баранку».

– І де у Вас тільки терпіння береться слухати одне й те ж десятки разів на день? – запитую я.

– А чого мені нервувати? Кому від цього краще буде? – каже водій.

Хто користується громадським транспортом, тому не треба пояснювати, які діалоги найчастіше доводиться там чути. Постійні лайки, обурення, невдоволення, тиснява, а позитивні моменти на пальцях можна перерахувати. Часто списують на те, що у водіїв важка робота, тому вони такі знервовані. Але, як з’ясувалося, не всі.

Цьому чоловікові, мабуть, також набридло цілий день їздити темними і похмурими вулицями Тернополя. У старенькому тролейбусі, який скрипить і весь проник холодом. Його, мабуть, як і більшість із нас, не влаштовує заробітна плата, він чує такі ж новини, як і ми, цілими днями його діймають однаковими запитаннями, які виникають через банальну неуважність пасажирів. Він, напевно, теж хотів би у цей час бути вдома з родиною, у теплій квартирі, куштувати смачну вечерю. Але зараз він тут. Не занурився у свої проблеми. Не бурчить знервовано у відповідь пасажирам, не намагається ущипнути гострими фразами, а просто виконує свою роботу і бере від цієї миті найкраще. Сьогодні у нашому суспільстві це, швидше, виняток, ніж закономірність. Ми розучилися помічати хороше, радіти життю і маленьким дрібничкам. Настільки зациклились на своїх проблемах, що не помічаємо, як вони нас з’їдають. Зосередились на боротьбі, але насправді воюємо не з тими. І нехай зараз ми не в змозі змінити країну, закони, владу, але кожен з нас може робити наше суспільство кращим. Усміхнувшись, давши пораду, підтримавши і зробивши приємне просто так…

Зоряна Гарасимів, журналіст «Номер один»